Покине чоловік свого батько свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велика тайна.
I
Давно-давно тому, або, як кажуть, в сиву давнину, в ті благословенні часи, коли ще можна було почути брязкіт шаблюки в сильних руках, коли ліси представляли собою непролазні хащі, де запросто можна було зустріти водяника або лісовичка, у Відні — столиці великої імперії Габсбургів жив-поживав граф Франц. Повний титул його був такий: Його Вельможність граф Франц Шербурн фон Бюргейн. Йому ще завсім недавно виповнилося всього лиш вісімнадцять років, але він вважав себе абсолютно дорослим, і навіть був закоханий по самі вуха в першу фрейлину імператриці. Вечорами він часто брав лютню і довго-предовго співав під її вікнами. Кожного дня фрейлина діставала по пошті … ах! чого тільки вона не діставала: молодий граф слав їй вірші, станси, епіграми, її портрети, довгі і жагучі листи, де пропонував руку і серце, клявся в вірності до могили, погрожував, що найме банду розбійників, щоб викрасти її. Щодня кур’єри графа приносили наряди, парфуми, дорогоцінності, і котиків і собачок, і по одному, і по парі, аж її покої стали нагадувати звіринець. Краплею,ща переповнила її чашу терпіння, став його фінальний лист, в якому він назавжди прощався з нею, бо назавтра стрибне з моста в Дунай, почепивши собі на шию замість каменюки, її величезний, оббитий золотом портрет. Фрейлина все розповіла графині Антуанетті — матері Франца, і після того відбулася така буря, що через день вся дурість вилетіла з Францевої голови, через три дні Франц був заручений з англійською принцесою Ізабеллою, яку він навіть не встиг добре розгледіти, через тиждень граф трясся в дорожній кареті, по, як і тепер вибоїстим карпатським гостинцям, направляючись в фамільний замок. Там, в глушині він повинен буде провести три довгих, нудних роки, далеко від вищого світу, від балів і прийомів. А після цього безрадісного заслання на ньго чекає ще гірша неволя: шлюб з інфантою Ізабеллою. Перспектива не з приємних, тим більше, що графиня Антуанетта послала старого і нудного Яго разом з Францем, в якості опікуна. Замок, куди вони направлялись був збудований одним із славних предків Бюргейнів — воївником Валленштайном, і представляє собою одне з маленьких див архітектури. За примхою його творця замок має стільки вікон, скільки днів у році — 365, веж стільки — скільки всіх місяців — 12, кімнат — скільки тижнів у році — 53. А ще, на найвищій вежі встановлено величезний годинник, повернений своїми 4 циферблатами на всі 4 сторони світу. Замок поєднав у собі дві несумісні речі: граціозну невагомість і витонченість з грізністю і міцністю фортеці. На його стінах гордо красується герб Бюргейнів — лев, що відважно ступає по фортечній стіні. Біля нього в квітниках росли незнані в цих краях квіти, а трішки подалі було викопане маленьке озеро, що обрисами нагадує Австрію, і в тому місці, де мав би бути розташований Відень, з води величаво підіймалася мармурова лілея, мов символ чистої любові до вітчизни. Сам замок знаходиться на підвищенні, здалеку примітні його золоті і гострі шпилі. А внизу на сході протікає річенька Латориця, знаменита тим, що навіть в найспекотніший літній день вода в ній холодна-холодна. А коли глянути на гору на промилежному березі, ген там біля самої вершини, можна помітити, як розривається суцільна зелень лісу, уступаючи місце сірому кольору. Коли, на хвильку, перенесешся туди, то побачиш, що ти стоїш на краю урвища, і то такого, аж зазирнути страшно. Оце місце і називається Скеля Кохання, але тоді воно називалося просто — Сірий Камінь. До нього веде дуже крута і тяжка стежка — треба пробиратись через чагарі, вилізати на великі валуни, долати страшно поперекручуване коріння могутніх дерев.
А коли йти на захід від замку, то можна потрапити на Графську поляну. А скільки на ній росло ожини! Кожен рік з неї робили стільки вина, що всього його, навіть якщо і постаратись, то й за десять років не випити. І ожинове вино в величезних бочках складали в підвалі замку, і вже було наскладано так багато бочок, що там дуже легко можна було заблукати. А коли іти ще далі на захід, то можна попасти до водопаду з такою смішною назвою Плавунець. А коли піти ще далі… Ех, хіба ж все опишеш!
Та після смерті Валенштайна ніхто, крім слуг, в замку не жив. Так і стояв замок довгі-довгі роки — покинутий і забутий символ доблесті і могутності. І ніхто не міг уявими, яким дивовижним подіям суджено тут відбутись. А поки що, з кожним навим роком все більше і більше заростало ряскою озерце, а в підвалі з’являлися нові і нові бочки з ожиновим вином…
Але все це ще чекає на графа Франца, а ми повернемося на пару років назад…
Вверх по течії річки Латориця розсташоване село Гааньковиці, в якому жила дівчина Марія зі своїм батьком. Чи хто небудь бачив таку красу?! Її оченята були мов дві неземні перлини, які так ладно виглядали. Як смішно вони вміли підморгувати, а коли вони зарміяно поглядали на навколишній світ в них відображались сині гори, далекі недосяжні полонини, блакитне-блакитне небо. Уста її — ніжні і тендітні, як пелюстки маку, і ой як часто задирака-вітерець не міг не втриматись, щоб не поцілувати ці два привітних пелюстки, не міг втриматись, щоб не побавитися її чорним, мов смола волоссям, яке так гарно пасувало до її смаглявої шкіри. Як Марійка любила сидіти і дивитись у воду! Нишком, разів з десять на день урве хвилинку і тихенько сидить, любується собою. Треба сказати, що в глибині душі вона надіялась і чекала на прекрасного графа, тому, що так їй наворожила ворожка, що жила ген за селом. Ось чому так часто її можна було побачити біля ставка: невідомо, коли приїде її суджений, і боронь боже попастися йому на осі невчесаною чи неохайною. Це була найбільша її таємниця, яку вона довірила тільки водяним лілеям.
Надовго їй врізалися в пам’ять страшні слова ворожки: “Зустрінеш ти свою долю в образі графа, молодого і багатого. Зустрінеш в час, коли менш за все будеш сподіватись. Стане він для тебе і твоєю долею, і твоїм життям, і твоєю смертю. Ввійде він в твоє життя несподі- вано, як з тисячі маленьких прозорих краплинок утворюється чорна хмара, що затуляє сонце. Але чи принесе ця хмара живильний дощ, чи принесе грозу, яка все нищить на своєму шляху, я на скажу: не дано тобі знати”. По тому тоскно і млостно стало Марійці на серці. Темно і душно було в ворожковій хаті. Заграви від вогню безумно стрибали по стінах. З іржавого казана, в якому сичала і булькала якась рідина, загрозливо звиваючись підіймався пар. По кутках, серед волохатого павутиння хижо зачаї- лись павуки. Та самою страшною тут була хазяйка. Розтріпане жорстке волосся, огидно великі потріскані нігті, лице, що нагадувало старий потрісканий камінь і очі… Очі — велетенські люті більма, наскрізь пронизані кривавими прожилками, які заздрісно обмацували Марійкин стан, стрункі ноги, білосніжні руки, які приторно-слащаво намагались зазирнути в Марійчині очі. Марія відчула, як якимось тяжким стало її тіло, як раптом захитались стеля і стіни, що вона задихається, намагаючись вирватись з цього удушливого, гарячого пару. Останнім спомином перед тим, як вона провалилась в темряву і пустоту, був істеричний регіт ворожки.
Оговталася вона на лісовій поляні. Скільки сил таїть в собі молодість! Навколо було так гарно, привітно світило сонечко, що всі її страхи здалися їй просто кумедними, а слова ворожки стали звучати наче музика. Її полюбить граф! Ах, як вона буде його кохати, вона буде самою вірною жоною! Але коли він з’явиться? Чому ворожка не сказала їй точно?
З того часу вона почала любуватись на себе в ставку: чи не змарні- ла, чи гарно виглядають очі. З того часу, мало не щодня, рвала найгарніші квіти і вставляла їх в коси. Побач граф її в такому уборі, він би закохався з першого погляду. Але йшли дні, дні складалися в тижні, тижні в місяці, а графа все не було і не було… Настала зима.
II
Час спливав, а з Марійчиним батьком почалося творитися щось неладне. В нього стали боліти ноги, зробивши пару кроків він довго і важко відсапувався. Тяжко було дивитися на цього чоловіка, колись здорового як тур, коли він, спираючись на палицю, через силу переставляв свої ватяні ноги. І одного ранку він вже не зміг піднятися з ліжка, так і лежав, нерухомо втупивши зір у стелю. Про що він думав? Можливо він крок за кроком згадував своє життя.
Що ж, він жив, не тужив, завзято гуляла його шаблюка по спинам басурманським. Згадував як неслися козацькі чайки по безкрайому Понту Евксінському, як горів Істанбул і як він врятував з рук мародерів прекрасну турчанку, як проникливо-вдячно дивились на нього чорні, виразні очі, як потім, ці очі, тут, в центрі Карпат, довго-довго дивились на Південь. Дивились туди, де за непрохідними горами, безмежними степами залишилося все, що було їх життям. Та не прожила довго полонянка: від отих чорних, жагучих очей, від ніжних ласкаючих рук, від уст, шо так смішно вимовляли незнайомі їм слова залишилась непримітна могилка під старим дубом і дочка Марійка — єдина втіха. Видно, і для тебе, старий козаче, прийшов час помирати — нічого не попишеш. От тільки Марійки шкода – ще така слабенька, хто ж за неї подбає? Старий Панас не зчувся, що він вже давно думає вголос.
— Тату, що ви таке дурне говорите,-защебетав Марійчин голос,- Чи ж я бо не велика? Чи ж бо з господарством не упораюсь? Полежте пару днів, спочиньте, а там глянь і поправитесь. Чом я не газдиня?
Легко все кажеться, але тяжко все робиться…
… Тук-тук. Нічкою був сильний мороз і знову замерзла ополонка в ставку. І ручки, білосніжні, мов цвіт конвалії стискують холоднющий камінь і з напругою гримають ним об твердий лід. Тук-тук-тук…
… Хлюп-хлюп. Які ж тяжкі ці лохані з водою, як тяжко їх втримати за обледенілі ручки. Ах, якби впасти в цей сніг-пух і від- чути те блаженство, коли не треба кудись іти, щось тягти, розпалювати чи колоти, коли перестануть нити руки і ноги, заснути, все забути і більше не прокидатися… Але чути знов: хлюп-хлюп-хлюп…
Старий наївний тато! Як він дивувався, що так споро і ладно іде гоподаство, що робота аж кипить в Марійчиних руках. Але не знав, що ці руки — в жахливих мозолях, не знав, що весела і життєрадісно з ним донька гірко плаче на самот, що вона підмальовує очі, щоб батько, бува, не зауважив слідів сліз чи хворобливої блідноти. Бо не треба, щоб його серце розривалося з болю за свою безталанну дитину.
Так тянулися дні, дні тяжкої праці і тяжких сліз. І тільки ніч виривала Марію з цього коловороту і давала хоч коротке, але забуття. Марійка відчувала, що вона стала зовсім іншою, навіть не вірилось, що колись вона безтурботно гасала кругом, як та кізочка. От і зараз: наступає весна, та пора, коли відчуваєш теплоту сонечка: коли в кришталевому повітряному склепіння плавають хмаринки-кораблики, коли притулившись до стовбура дерева можна почути, як шумно воно потягується, чисто, мов людина після сну. Можна почути голоси маленьких нетерплячих бруньок, яким так кортить пощвидше з’явитися на світ божий. А тепер сонечко, небо, дерева стали німі, вони нічого їй не говорили, стала мовчазною і вона сама. Рідко тепер вона співала, та й всі пісні виходили безнадійно журливими. Од тих пісень хотілося плакати, але в неї вже не було сил навіть, щоб плакати. То і зараз, сидячи на ганку тихо завела:
Ой там за тином, ой там за тином,
Ой там за тином дорога бита…
Мов обручем стиснуло її серце, невеселі були її думи. Бідний батько, скільки вже він лежить, а йому все не легшає, що б, хто б міг вам помогти, яке чар зілля…
Поїхав милий до ворожбита…
Ворожка!! Вона може помогти!
Вона ж знає всі трави. Якби тільки вона ще була жива!
… Ворожка була жива. Вона похмуро і зі злістю щось розтирала в ступці, коли Марійка легенько постукала в шибку. Ворожка і далі зосереджено щось мудрила над ступкою, поки дівчина тремтяче і плутаючись в словах розказувала про своє горе.
Нарешті стара припинила свою роботу і заговорила.
— Я тобі поможу, бо знаю старого Панаса. Але слухай дитино: якщо звідси йти вниз вздовж Латориці, то на другий день дістанешся ти до родового замку Бюргейнів. Біля замку, там є джерело, звуть його Ключик. І мені потрібна вода з того джерела, набрана в день весняного рівнодення. Якщо вийдеш завтра зраненьку, то якраз встигнеш.
Ворожка притягнула до себе ступку і Марічка зрозуміла, що розмова закінчена. Додому Марія неслася ніби на крилах, прудка, мов вітер, і вдома збуджено випалила все своєму батькові. Тут вона розридалася, але були то зовсім інші сльози, чисті і ясні, як роса, чудотворні як бальзам. Заспокоїлася Марійка, хутенько витерла сльози і мовила: “Батечко, ви будете здорові. Я хутко все наготую для вас, та ще й сусіди за вами доглянуть. А зовсім-зовсім скоро я принесу в глечику ваше здоров’я, а моє щастя”.
— Ох, донечко, як мені не хочеться відпускати тебе, чую, що вже не діждуся своєї доньки. Але нічого не поробиш, знаю твій впертий характер. Ну то йди.
І він легенько відіпхнув її від себе, щоб бува не помітила старечих сліз.
III
Марійка відправилась в дорогу. Ще ніколи дорога не здавалася їй такою легкою. Коли траплялося перейти якйсь потічок, її тендітні ніжки, здавалося, перелітали з каменя на камінь. Коли на її шляху лежав чагарник, то кущі і дерева розсувалися в сторону, уступаючи дорогу цій жвавій дівчині. І цілісенький день можна було чути дзвінкий бадьорий голосок, що наспівував веселі пісні.
Скоро казка мовиться, але не скоро діло робиться, та врешті-врешт надибала вона на замок, знайшла джерело, і рівно в південь її глечик був повен джерельної води. Обережно, немов найбільшу в світі цінність, взяла вона його в руки і вже зібралася іти, коли раптом почула голос: “Гей, дівчино, чи не даш мені напитися?”. Марійка повернулася на голос і побачила його очі. Вони були блакитні мов небо, вони відкрито дивилися у світ, вони нічого не приховували. Здавалося, вони вміщують цілий світ і її в тому числі. Вона з захопленням дивилася в них і вони в свою чергу також з захопленням дивились на неї. Ці очі належали статному високому парубку. І хоча він зі всієї сили намагався виглядати поважним і серйозним, всі риси його лиця виказували дитячу щирість і безпосередність. Її виражали і заокруглені щоки, і міцно стиснуті уста, і золотисте, розкуйовджене на всі боки волосся.
Марічка не знала, що з нею робиться. Спочатку вона зблідла, потім кров прилинула до голови. Їй здавалось, що її кидає то в жар, то в холод, її тіло стало легеньке, мов пір’їнка, таке легке, що якби її воля, то б піднялася вона в повітря і б полетіла. Вона не відчувала ні рук, ні ніг, не відчувала свого існування. Вона не існувала, ф була частиною цих незвичайних очей. Та й весь світ вже не існував.
Парубок раптом посміхнувся. Його усмішка була така щира, засміялися його уста, його щоки, його очі. По своїй волі, чи мимо її Марійка посміхнулась у відповідь, вона не могла не всміхнутися. Вона відчула, як в її серце, що гучно калатало, нестримно ввійшло досі не знане відчуття, п’янке, мов міцне вино. Чи добре чи зле, чи назавжди, чи лишень на кортку мить — вона того не знала, та й це її не турбувало. Воно було таке величезне, що в серці не залишилося місця ні для чого іншого. Марія забула про ворожку, забула про графа, який її чекає, забула про батька…
Потім вони йшли попід руку: гуляли по алеях, він щось розповідав, вона щось не до ладу відповідала. Далі широко розкриваючи всі двері, він водив її по замку. Марія пам’ятала, що її нічого не дивувало: після тої зустрічі її нічого не могло здивувати.
… Ввечері в замку повсюду горіли свічки, в честь приїзду молодого графа, прислуга дістала розказ надягнути святковий одяг. При мерехтливому світлі свічок меблі з червоного дерева, пишні вази з чеського кришталю, старовинні благородні килими набрали надзвичайно урочистого вигляду. Але найурочистішою виглядала маленька кімнатка на другому поверсі. В її центрі стояло маленьке ліжечко, закрите зі всіх сторін прозорими мереживами, всюди: на підлозі, на поличках, на столі стояли вази з пахучими квітами. Здавалося, що навіть вічно сурові портрети героїчних предків, яких так повно було понатикувано по стінах, аж заусміхалися.
— Отут, Марійко, буде ваша спальня. Якби я хотів, щоб вам тут сподобалось. А завтра разом підемо оглядати тутешні цікавості, — і з цими словами він вийшов.
Була пізня ніч, Марія солодко спала в своєму зручному ліжечку, а в кімнаті графа сиділи Франц і Яго.
— Що ж мені робити, Яго? Щоб розірвати мої заручини з інфантою Ізабеллою, треба послати прохання в Відень в імператорський двір, треба переконати мою маму. Поки це все владнається і прийде відповідь пройде декілька місяців! Якби ти знав, як я закохався в Марію. Я вірю, вона послана мені Богом. Пройшло лише декілька годин з того часу, коли я востаннє її бачив, але як мені хочеться знову її бачити, чути її голос, відчувати дотик її руки. Яго, Яго, я боюсь, що вона зникне так раптово, як і з’явилась. Порадь, що мені робити.
Граф скочив на ноги і різко закрокував з кутка в куток. Довго мовчав старий Яго, щось подумки прикидаючи, то ось збуджено загорілись його очі: він придумав якийсь хитрющий, одному йому зрозулілий план. Але старий битий лис швидко опустив їх, не подавши навіть виду. Та ось він заговорив, свїм звиклим байдуже-хриплим голосом.
— Чого собі морочити голову. Зробимо так: завтра я вас повінчаю…
— Ти?!
— Так, я, ваша вельможність. Бо жоден священик вас не повінчає, поки дійсна обітниця заручин. Завтра я виконаю весь обряд. Мене ніхто тут не знає, всім ви скажете, що я лице духовне. Після всього я забираю всі ваші папери та їду в Відень залагодити всю справу. Хочуть там, чи не хочуть, а змушені будуть заручини розірвати, а тим часом, Ваша Вельможність, ви проводите тут медовий місяць з вашою молоденькою дружиною.
— Але як я зможу вінчатися з Марією, коли помовлений з іншою? Це великий гріх перед богом.
— Та, що ви. Весь обряд буде недійсним. І ваша клятва перед алтарем, в тому, що ви абсолютно вільний і нема перешкод для шлюбу буде теж недійсною. Отже і свого дворянського слова ви не порушите. А згодом, коли я привезу дозвіл на шлюб, якщо захочете повічаєтесь по-справжньому в церкві. А вона запросто вибачить вам цей маленький обман.
— Те що ви пропонуєте — безчесно! Залиште мене одного, геть звідси!
— Моя хата скраю, я лише запропонував. Мені мій план подобається. Добраніч, Ваша Вельможність, — і, підкреслено ввічливо вклонившись, Яго попрямував до дверей. Коло дерей він затримався, — якщо ваша думка змі- ниться — дайте знати.
Відповіддю йому була мовчанка. Але пройшла ніч, настав весняний ранок і думка графа змінилась: вже до полудня Яго десь роздобув попівську ризу і невеликий розскладний вівтар. На той час вже зодягнули Марію і вона мов дзига крутилася перед великим дзеркалом. Ще жодного разу в своєму житті вона не одягала такі пишні, сліпуче-білі шати. Як гарно білизна відтіняла темне волосся і ніжну засмаглу шкіру. Складки плаття хвилястими, гладкими лініями підкреслювали красу її тіла: дівочі плечі, невеличку талію, лебедину шию. Потім на неї одягнули весільну фату. Спробуйте таке собі уявити: срібними нитками на ньому були вишиті молочні ріки, по яких плавали казкові жар-птиці. На берегах росли диво-квіти, а над всім тим братик-місяць пас отару сестричок-зірочок. І коли Марійка ступала, то фата легенько коливався, а на ньому невидимий вітерець колисав диво-квіти, по молочним рікам котилися хвилі, а над всім тим неслухняні сестрички-зірочки зачіпали братика-місяця, що кивав своєю половинчастою головою і читав їм нотації.
Це був дійсно дивовижний день: вона стояла разом з графом на колі- нах. Курився ладан. З маленького вівтаря на них з любов’ю дивилися лики святих і мучеників. В Марійчиних руках горіла церковна свічечка, така сама як у графа, а на таці перед ними благородно поблискували дві обручки. Приємно Марійці було дивитись на старече лице священика, який так смішно бубонів собі під ніс слова молитви, раз у раз заплутуючись. Тоді він, тихенько, мов учень, що не знає уроку, підглядав в книжку, дивитись, як він довго переставляв кадило з місця на місце, немов не знаючи, куди його подіти. Та врешті-врешт він добрався до кінця:
— Чи ти, раба божа Марія, з чистими душею і серцем, перед богом, обіцяєш бути вірною жоною рабу божому Францу і любити його до кінця днів своїх?
— Так.
— Чи ти, раб божий Франц, з чистою душею і серцем, перед богом обіцяєш бути вірним мужем рабі божій Марії, і любити її всім серцем до кінця днів своїх?
— Так.
— Надіньте один одному обручки. Вона повернулася до Франца, вся сяючи з радощів, але її мов окотило холодною водою: його очі збігшись на перенсся настирно дивилися в якусь точку, міцно стиснуті губи і насуплений лоб були зовсім незнайомі і якісь холодні. “Він такий серйозний, — подумала вона, — це напевне дуже важлива церемонія, а я поводжу себе, як мале дівчисько”. І до кінця обряду вона простояла з серйозним виразом обличчя…
IV
Обідали вони удвох. Франц розказував, як їм пощастило з священиком, його давнім знайомим. Він якраз їхав проїздом до Відня і вирішив завернути в замок. Шкода, що священик не зміг залишитись і пообідати з ними: термінові справи. А розповідь свою Франц закінчив так: “Я тебе так сильно люблю, що бог змилувався наді мною і послав цього священника, щоб ми могли так скоро обвінчатися. Якби не його приїзд, нам довелося б добиратися аж ген у Мукачевський монастир. Але заради тебе я пройшов би і пів-світу”.
Марія весело кивала головою в знак згоди, так як говорити вона не мала змоги: рот в неї був набитий солодощами. Скажи Франц, що зараз осінь і вона б кивала так само, адже все, що скажуть його уста є найбільшою правдою і найчарівнішою музикою. Так почалося їхнє подружнє життя. Мало не кожен ранок вставав граф удосвіта, наривав найладніших квітів, повертався з букетом в спальню і довго-довго любувався на свою жіночку. А жіночка тим часом спала і нагадувала бутон троянди, тугий і маленький. Ось-ось і розпуститься цей пуп’янок, перетворившись в чарівну квітку, в ще одне невеличке земне сонечко. Граф легенько цілував її руку, її довгі, вражені вії здивовано підіймалися, а її оченята лукаво поглядали на графа. Часто Францеві спадало на думку таке порівняння: ніби піднімаються вони з Марією в гору, рука об руку. І як завжди буває в горах, здається, що ось вже вершина, далі підійматись нікуди. Але ступить мандрівник пару кроків, а за вершиною відкриваються йому все нові і нові поляни, кожна барвистіша за попередню, все нові і нові вершини, кожна вища за попередню. Так і його життя з Марією, здається, ось він, пік кохання, що любити більше ніж вони люблять один одного, неможливо. Але з кожним днем він відкриває нові хвилюючі риси в Марії, досі незнані, риси, які може узріти тільки кохаюче серце. І як той мандрівник, який поспішаючи на своєму шляху, прагне все вище і вище, не зупиняється, щоб перепочити і озирнутись на пройдене, так і Франц, не відаючи того, щедрою рукою розкидував багатства своєї золотої, неповторної юності, не думаючи про старість, яка з ностальгією притискає до грудей крихти того багатства, яким так легковажно розпорядилась блискуча молодість. Але так вже встановлено в світі, що молодість живе миттєвістю, радіє миттєвістю, страждає миттєвістю, і заради цієї миттєвості, власне, і варто жити.
Пройшов місяць, другий. Весна вже повністю вступила в свої права. Змінилась природа, змінився хазяїн замку — граф Франц фон Бюргейн, змі- нився і сам замок. Перед замком привели в порядок квітники, всюди був глянц-порядок, а на східній стіні замку з’явився герб молодої графині. Все це робилося під строгим наглядом графа, в суворому секреті від Марії. Так як Марія не була панського роду , звичайно, не мала свого герба, Франц його вигадав сам. Двоє умільців не покладаючи рук трудилися цілий тиждень в маленькій майстерні, аж поки одної глухої ночі мулярі не встановили його на потрібному місці. З того часу, і по нині, поряд з грізним левом, що ступає по зубцям, прилаштувалась незабудка, проста польова незабудка, з п’ятьма пелюстками. А за це Марічка, яку всі тепер величали графиня Маріца фон Бюргейн мусіла кожен ранок цілувати свого чоловіка графа Франца фон Бюргейн п’ять разів, що вона сумлінно виконувала.
Але і цього безумно закоханому графові було мало. І одного дня він з загадковим виглядом кудись повів Марійку.
— Франце, хитруне, куди ми ідемо?
— Туди, де я вперше тебе зустрів, до Джерела Краси.
— Прошу вибачення ваша вельможність, але ви — брехунець. То джерело, де ми зустрілися, називаєтьтся Ключик.
— О боже, що мені робити зі своїми підданими, коли навіть рідна жінка не виконує моїх розказів. Адже від сьогодні, згідно мого наказу номер 142 Ключика вже не існує. Всі повинні називати це місце Джерелом Краси, бо там я зустрів справжню красу.
Графиня фон Бюргейн тільки тихенько посміювалася, хіба ж в людській то силі це назвати так, те перейменувати по іншому. Якби вона знала, що і через сто років і через триста років люди будуть звати це місце Джерелом Краси.
Нарешті вони прийшли. Так, це дійсно вже не був Ключик: зліва височіла барвиста альтанка, а перед ними на легкій, ажурній арці золотом були витиснені слова “Джерело Краси”, а над ними красувався барельєф, на якому була зображена вона, Марійка, в профіль. Зітхнувши, вона глянула на свого невиправного чоловіка, ну Франце, зараз ти одержиш взбучку. Але Франца це, здавалось, ніскільки не знітило. Він галантно відчинив дверцята альтанки, запрошуючи Марію: “А я для тебе приготував ще один сюрприз”. Вона легенько зазирнула туди і раптом її лице стало бліде, мов крейда, пересохлі губи ледь чутно прошепотіли: “Батьку…!”, і незграбно взмахнувши руками вона впала мов підкошена: в альтанці, на столі стояв невибагливий глиняний глечик, той самий в якому Марійка мала принести чарівну воду, щоб вилікувати батька. Невдовзі вона отямилась. З її всхлипувань і ридань переляканий Франц нарешті зрозумів, у чому справа. Не пройшло і години, як з воріт замка виїхала невелика процесія: попереду сам граф, а за ним частина замкової челяді.
Вернулись вони в замок аж увечері на другий день. Обсипані порохом, спітнілі вершники тяжко гепались на землю з замучених коней, важко йшли до замку намагаючись не дивитись на маленьку графиню. Як цим простим людям хотілося втішити її, мовити щось ласкаве, але вони не знали, що сказати. Так вона стояла, самотня і одинока, втупивши зір у землю. Вона не наважувалась підняти очі, хотілося і боязно було їй глянути на челядь, графа, на небеса. На небеса, де одесную отця сидить той, хто сказав: “Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже”. І спала вона тієї ночі тяжким сном, без сновидінь, і була ніч тягучою непроглядною тьмою, і тьмою було окутане серце її.
V
Тим часом у Відні Яго продовжував плести сітку своїх інтриг. Одразу по приїзді він мав довгу бесіду з графинею Антуанеттою — матір’ю Франца. “Що ж, — задоволено думав вєн, — все іде як по маслу”. Як він і передбачав, шлюбові Франца з англійською інфантою надавали великого значення при дворі: Австрія б наклала руку на обширні володіння, а імператор дістав би надійного союзника на Півночі. І тут раптом ні з того , ні з сього з’явилась ця голодранка Марія, і всі ці божественні плани мало не розвалилися, мов картковий будиночок. Але як спритно і миттєво, саме він — Яго, знайшов вихід. Хай Франц тримає її в замку скільки хоче, швидко вона йому набридне, як набридає все доступне, тоді її з дороги — раз, і нема. І ніщо не перешкодить найшляхетнішому шлюбу століття. Про Марію ніхто нічого не взнає, а навіть, якщо взнають, то фактично вона коханка, а кожному, тим паче графові простимо мати гріхи молодості. На разі він притримає папери в надійному місці. А потім сам Франц визнає, що Яго був правий, і імператорський двір визнає. Точніше вже визнав, поправив він себе, задоволено відчуваючи в руці вагу гаманця, доверху набитого золотом. До тог ж це — всього лиш аванс. Там навіть натякнули, що якщо все вийде по його, то імперія не забуде неоці- ненної послуги і що якраз вони потребують надійну людину на посаду таємного радника. Йому аж в роті пересохло. Він буде мати колосальну владу, а ці бундючні міністри, які зараз так презирливо поглядають на нього, всі, всі будуть в нього в кулаці. Горе тому, хто навіть осмілиться кинути на нього двозначний погляд. Ось, що чекає на Яго. Але для цього треба, щрб все пройшло гладко. Найбільше неспокою викликав в нього Франц, шалений Франц. Хто зна, яке колінце він може викинути.
Яго потягнувся, дістав лист паперу, перо і взявся писати Францеві. Він писав, що в дворі не схвалюють рішення Франца, сам імператор проти, через те справа з порванням заручин іде дуже повільно, вмішалася і церква. Писав, що його ніде не хочуть приймати, що краще Францеві в столиці не з’являтися, щоб часом не накликати на себе гніву, що все ді- ло впирається в гроші, треба давати великі хабарі і т.д. і т.п. Це був не перший і не останній лист Яго. Регулярно з Відня в Карпати йшли і йшли листи, всі з однаковим змістом. І не менш регулярно в зворотньому напрямку йшли листи Франца, в яких граф просив Яго діяти поенергійніше і висилав, і висилав гроші.
Пройшло два роки. Граф, як і раніше, любив Марію, а можливо і більше: вони мали дочку. Любила графа і Марія, але як вона змінилася після смерті батька. Палило сонце — і поблідли пелюcтки-маки уст її, пройшли грози — залишили по собі сум очей її.
Життя Марійки до зустрічі з Францем було зовсім іншим ніж тепер. Тоді, воно було мов та гірська річенька, жвава та пруденька. Але бігла-бігла річенька, добігла до долини, і тепер не відрізняється від сотні таких, як і вона річечок, не здіймаються хмарою бризки, не шумлять водопади. І за якимось безжалісним законом природи не можна піднятися вверх, прожити життя спочатку. Хто зна, можливо попереду чекає на неї болото, де засне вона вічним сном, не вибравшись з болотиння.
Але варто з’явитися Францу, і всі ці думки здаються зовсім не важливими і не переконливими. Як ладно взяти його за руку і відчути його силу і впевненість. А на серці стає тихо і спокійно. Але цього разу Марії захотілось викласти Францеві всі свої страхи.
— Франце, Франце, мені так страшно!
— Чого ж ти боїшся? Я ж з тобою.
— Так, коли ти зі мною, мені нічого не страшно. Але коли тебе нема… Знаєш, вже декілька раз мені снився один й той самий сон. Суцільна темнота, на небі — ані зорі і весь час вітер — різкий, поривистий вітер. А я — той невагомий метелик, яким вітер бавиться мов іграшкою. Хоче — кине аж ген у небеса, хоче — шпурне щосили на землю. Але по якійсь одному йому відомій примсі заніс мене до величезного дуба, а я вчепилась і тримаюсь щосили. Розсердився вітер,дує щосили. І тут чується великий гуркіт: то тріснуло дерево. Я відчуваю, як воно падаі, ще мить — і… Франц, чому ти смієшся?
— Мій милий метелику, треба було залетіти тобі в замок за цими стінами жодна буря не страшна.
— Франц, в тебе не має якогось поганого передчуття?
— Ащо може статись з нами? Граф Франц фон Бюргейн настільки могутній, що сам може посилати громи і блискавиці. А вберегти маленького метелика — і поготів.
Тут з обличчя “громовержця” зійшов грізний вигляд і він обережно поцілував свою дружину…
Неспойно почав себе почувати і Яго. Його викликала графиня Антуанетта на розмову, що не віщувала нічого доброго. “Безвихідних ситуацій немає”, — заспокоював він себе, переступаючи поріг приймальні. Через півгодини він зрозумів, що справи кепські: графові незабаром має виповнитися 21 рік, через декілька місяців до Відня має прибути принцесса Ізабелла (буде якраз початок осіннього бального сезону), їй повинен бути представлений граф — її наречений, а шлюб, як вже домовлено, має відбутися перед Новим роком. Може статися величезний скандал, якщо Франца не буде. Тут графиня насупила брови: “Якщо через місяць Франца не буде в Відні, то даю вам слово, не зносити вам своєї голови”. Яго відчув, як всупереч його волі холодний піт виступив на чолі, а язик прилип до піднебіння. Пройшло не менше хвилини, аніж він спромігся з себе видавити:
— Ваша величність, так… все буде зроблено, обіцяю, Франц… ой, я мав на увазі граф Франц скоро тут буде… клянусь. І нічого не залишиться, що б могло перешкодити шлюбу.
— Як?! Яго здавалось навіть зменшився в розмірах. — Ваша величність, прошу дайте мені документик, я маю на увазі… ну, листа, підписаного імператором, де б було… було…, – Яго гарячково підшукува слова, — було сказано б, як важливий цей шлюб для Австрії і що… імператор надіється, що Франц поставить державні інтереси вище за власні… а я б, маючи такого листа, переконав би Франца… графа Франца. А Марію… можна б було сховати в надійному місці, або взагалі усунути з шляху…
Тут Яго нарешті наважився підняти голову і глянути на графиню. Він з полегшенням побачив, що гроза пройшла: графиня вже не злилась.
— О, ви кого хочете можете переконати. Такого листа ви одержите. Дійте, — графиня нахилилась до Яго, — постарайтесь полегше з Марійкою. Дівчина, яка змокла так закрутити голову Францу, очевидно, варта кращої участі, — якось загадково додала вона.
Графиня повернула голову в бік, показуючи, що аудієнція закінчена. Її лице вже не виражало жодних емоцій.
VI
Франц задумливо читав книгу, а точніше думав про щось своє, не бачучи тексту, аж раптом відчинилися двері його опочивальні. На порозі стояли Яго і Марія.
— Франц, глянь хто до нас приїхав, це той священик, що нас вінчав. Та відірвись від книги, жрець науки. Я впевнена, що ти забув, що сьогодні в тебе день народження. Що тобі подарувати?
Франц збентежено переводив погляд то на неї, то на Яго.
— Марійка… е-е… подаруй мені… букет квітів, тих, які ти найбільше любиш, ті, що ростуть на графській поляні. А ми з свяшеником трохи посидимо і побалакаємо.
— Так точно, мій пане, — відрапортувала Марія вже з-за дверей. Франц повернувся до Яго: “Вона повернеться за годину. Що маєте сказати?”. Заговорив і Яго. Він почав здалеку. Зазвучали слова про Австрію, про вірність імператорові, про теперішнє скрутне політичне становище.
— Зрозуміло, — перебив його граф, — ви нічого не змогли зробити в Відні?
— Так.
— Чому ж ви сюди приїхали?!
— Скажу прямо. Ви повинні одружитися з англійською інфантою. Це — воля імператора, — і Яго поклав на стіл листа.
— А Марія, що ж робити з нею?
— О про це, ваша вельможність, можете не турбуватись. Марія не повинна жити на світі, це б було необачно. Але, вам не доведеться бруднити в цьому руки. Ми, — Яго легеньго торкнувся імператорського листа, — ми подбаємо про все.
Тут в Франца ніби демон уселився. Які страшні прокльони і лайка посипалися на голову Яго! Ще трохи, здавалось — і кинеться Франц на Яго і почне його душити. Але Яго знав що робить, і коли граф затих, продовжив наступ з новою силою.
— Графе, ви ж давали присягу на вірність імператорові, присягу перед богом.
— Але ж я давав і клятву любити Марію, — в розпачі закричав Франц.
— Ні, — відрубав Яго, — ні, — ще раз сказав він, і неспішно, смакуючи кожне слово додав, — тоді ви були зв’язані з іншою, знали це, і з самого початку, промовляючи слова клятви, знали, що все це – фарс, комедія.
Граф закрив лице руками.
— Та й взагалі, графе, ви не порушите навіть цієї, уявної клятви. Зрозумійте ж, що дуже могутні сили зацікавлені в вашому шлюбі. І вони все зроблять, зрозумійте все, що б єдина перешкода — Марія, зникла, зникла безслідно. Навіть ви їм перешкодити не в силі. Марія — приречена.
Граф тяжко дихав, мов загнана собака. А в нього летіли все нові і нові камені, один страшніше другого. Яго загрожував, підлещувався, апелював до Францевої відданості вітчизні, переконував і наполягав. Потім він добрався до самого святішого, що було в Франца — до його любові до Марії.
— Подумайте лише, заради чого ви звязали себе з нею? Більше ніж два роки ви нудитесь в цій глушині, а могли б зараз блискотіти на балах, вершити державні справи, крутитися в самому центпі виру подій. Але вона обтяла вам крила, тепер ваша доля — повзати по землі. На вас чекає сама блискуча партія в Європі. Богом, чуєте Богом! вам приготовані недосяжні для інших вершини, а ви не можете переступити через Марію на шляху до них.
— Якби ви знали скільки щастя вона принесла в моє життя!
— Та будь-яка з великосвітських дам, освічена, делікатна, досконало знаюча мистецтво кохання може дати вам такої райської насолоди, такого п’янкого жагучого забуття, яких ця селянка навіть уявити не може.
Яго аж упивався своїм красномовством. Лилась і лилась слащава отрута. Морок запанував в думках графа. Він постарався зібрати думки докупи, збагнути розумом. І розум сказав йому: Яго правий, ти станеш володарем світу, іти до цього треба по коліна в крові, через трупи ворогів, треба відкинути всякий жаль. Кров Марії- це буде твій перший крок до надлюдини.
Франц прислухався до голосу душі, і душа сказала: Яго правий, богом суджено тобі цей шлях, змирись і випий до дна свою гірку чашу, прийшла кара за твій гріх, що призначено богом не в силі людській відвести.
А що скаже йому серце? Були ще в серці крихти тої любові і одпові- ло серце: Яго правий, а я обливаюся кров’ю, бо не маєш ти сили, щоб врятувати Марію. Але знай, що для тебе вона вродливіша за всіх доньок людськихх, голос її чарівніший, ніж Еолові арфи, дари її цінніші за всі дорогоцінності світу. Прийде час, будеш кликати її — ніхто не обізветься, будеш шукати її — пустим буде світ, будеш плакати — ніхто тебе не розважить. Але знало серце ще щось таке, чого не знали ні розум, ні душа. Тому й додало: “Що задумав, іди і покінч з тим. Не муч мене”.
Помемніло лице графа, встав він. А вигляд його був страшний. І рік він: “Не дам вам Марії… Краще я сам зроблю це. Коли прийде вона, скажи, що я чекаю її на Сірому Камені”.
Зрадів Яго, хоч і не показав виду: обережно витягнув із невеликоюї скриньки жовту троянду і почепив її на графовий капелюшок графові зі словами: В цій троянді шипи отруйні, хто вколеться — умре наглою смертю…”
Невдовзі в кімнату зайшла Марійка, тримаючи букет квітів.
— А де граф?
— Він пішов на Сірий Камінь, і просив, щоб ви до нього піднялися.
— Ого, так далеко, — аж присвиснула вона, — що ж це таке хитре він там задумав?
Але довго над тим не роздумуючи Марійка вирушила в путь. Франца, що самотньо стояв на самому верху вона помітила ще здалеку і радісно замахала букетом.
— Графе, ось твій дарунок, візьми його, — сказала вона і запнулась.
— Милий, що з тобою трапилось? Я бачу як ти страждаєш, що печалить тебе?” — почала цілувати Франца, що сторонився її ласк. Цілувала руки, щоки, чоло, уста, приговорюючи: “А тепер тобі легше?”. Хоча в очах у неї застигли сльози, та поцілунки її були солодкі мов мед, легенькі мов подих вітру, неповторні мов мить. І спала графові пелена за очей, побачив він жону свою в всій красі її, зрозумів, що життя без неї — не життя, возрадувалось його серце, в якому горів вогонь кохання, якого вже нікому ніколи не загасити.
Обняв її граф, так обняв, як ще до того ніколи не обнімав, цілував, ласкав так, як до того ще ніколи не ласкав.
В небесах сіяло сонечко, яке зі своєї висоти тепло посміхалося двом найщасливішим на землі людям…
…Марія стояла на самому краю провалля і вертіла в руках капелюшок Франца: “Графе, ми цвінчаємо вас августійшою короною, достойною лісного царя, якщо ваша милість зачекає трішки”. Її спритні руки швидко вибиралит з букета квіти і встромляли їх у капелюшок, аж він дійсно почав нагадувати корону. Марія критично оглянула свою роботу: ” А це що за троянда, вана сюди зовсім не пасує”. Смик! і гармонія була відновлена. Марія ще вертіла в руках троянду, коли відчула жагучий біль. Вона скрикнула, не втримавши рівноваги подалась назад. Тіло її на хвильку, здавалось, завмерло над проваллям, потім рухнуло вниз.
Вона лежала внизу, її колись прекрасне тіло було жорстоко побите об гостре каміння, а рука все ще стискувала жовту квітку. А вверху на Сірому Камені безутішно метався і ридав граф, бо тої єддиної, яка б могла його втішити вже не було в живих.
… Йшов дощ, похорони були малолюдні. В той же вечір Яго, Франц і нянька з маленькою дитиною виїхали до Відня. Яго хотів був щось заперечити відносно доньки, та не наважився.
VII
Пройшло п’ятнадцять літ. Всі ці поки Франц роз’їжджав з інфантою Ізабеллою по найпишнішим дворам Європи. Дуже багато часу вони проводили на балах і прийомах. Це був дійсно вищий світ: розкішні зали і багаті столи, всі кавалери були верхом галантності, всі жінки — верх краси. Але тяжко почував себе граф на тих балах. Йому хотілося плакати — мусів кругом посміхатися, хотілося помовчати — мусів розсипатися в компліментах. Не складалося і його сімейне життя. Жінка його говорила тільки про строї, думала тільки про бали, снила одними танцями. Та й чоловік для неї був щось на зразок одного з її престижних уборів: коли вона появлялася попід ручку з красенем-багачем Францем, то як таємниче і імпозантно вона виглядала! Говорити з нею про щось інше, крім балів, це те саме, що стукати в заколочені двері.
Правда, деколи, під впливом випитого вина Францеві ставало легше, і він починав розказувати про Карпати. Розказував про те, що чув від Марії, або бачив сам, про живу воду в джерелі чи про красу гір. Але тут він відчував, як під столом наступає йому на ногу Ізабелла і дивиться на нього спопеляючим поглядом: чи він забув правила етикету, чи що, але за столом чоловіки спочатку мають говорити про політику, потім про перегони, потім… Далі ще є багато правил, і він, її чоловік, який займає таке видне положення, повинен їх виконувати, а не робити з себе посміховисько. І Франц ніяковів і замовкав, напиваючись в той вечір більше ніж звичайно. І так як нікому не міг він висказатися про наболі- ле, пив він все більше і більше. Згодом він почав шуками розраду в жі- ночому товаристві,набувши репутації Дон-Жуана. Але життя стало ще нестерпнішим: вдома жінка влаштовувала істерики, чоловіки косо на нього позирали. Він возив своїх коханок по рестораціях, дарував їм золото, бриліанти. Але його похмурість і кислий вигляд швидко набридали їм, і вони шукали нових кавалерів. Він опустився, перестав слідкувати за своєю статурою, мовою, виглядом.
Єдиною розрадою була Стефанка — його і Марійки донька. Вона росла всіма нелюбима: Ізабеллою, челяддю, світом, і все більше нагадувала свою матір. Тільки їй одній граф довіряв свої думки і почуття. А коли стала дівчина дорослою розповів їй про її матір Марію. Нічого не утаїв. Дуже-дуже захотіла донька поїхати в Карпатський замок, туди де жила її мати, де вона сама народилася. А так як Франц дуже любив доньку, то не став їй перечити і повіз її в Карпати, незважаючи на протести своєї дружини.
Карпатські старожили давно не пам’ятали такої сніжної, бурхливої зими. Мало не кожен день падав сніг, навіть коли ранком і світило сонечко, все одно вже до вечера небо вкривалося імлистими хмарами, що несли в собі нові опади. Граф з донькою приїхали якраз в один з таких сонячних ранків — коротких затиш між сніговими бурями. Хоча люди не радили графові іти на Сірий Камінь – він піддався безперевним благанням дочки і відразу по обіді вони вдвох вирушили в дорогу.
Стежка була дуже тяжка. Ледве пересуваючи ноги, піднімались вони вгору. Тягнучи за собою груди снігу, раз у раз вони сповзали вниз. Стефанка дуже змучилась, вітер продував наскрізь її тоненьке пальто, але вона не признавалась, бо боялась, що, якщо вони вернуться, то навряд коли-небудь батько згодиться ще раз піднятися. І от вона потугіше закутувалась, втягала голову в плечі, намагаючися не дивитись на страхітливі темні хмари, що почали затуляти небо. Коли вони піднялися на Сірий Камінь пішов сніг, а вітер, що розійшовся не на жарт, рвучко мотуляв верхівками дерев. Вони стояли притиснувшись одни дор одного — батько і дочка – і дивилися в безодню, що зіяла за два кроки від них, в безодню, яка поглинула їм жону і матір. Мовчали вони, слова тут були зайві. Незчулися, що вже потемніло, валив густий сніг, і підхоплений сильним вітром шмагав по рукам і обличчю. Почали спускатися, але руки натикалися на порожнечу, ноги провалювались у сніг і далі двох кроків нічого не було видно. Тому примостилися вдвох під поваленим деревом. Франц обняв свою дочку і відчув, як дрижить від холоду її тіло, як залегко вона вдягнута, як все холоднішими і холоднішими стають її руки. І розібрав його такий жаль до дівчинки, що зняв він свою теплу шубу, загорнув в неї Стефанку мов лялечку, надів на неї свої рукавички і шарф: “Щоб тільки вона не замерзла. Ну а я, та що я… все одно помирати, пожив на світі і досить, бог дасть виживу”. Франц відчув як колючий сніг обліплює його, як ломить йому руки і ноги, як щемить голова. А він, неслухняними, негнучкими пальцями підправляв доньці то шарф, то шапочку. Сві- домість залишала його і він з полегшенням відчув, що впадає в забуття.
Раптом він очнувся, чи то витівки вітру чи що, але він чує Марійчин голос: “Франце! Франце!”. Нічого не тямлячи, якимось дивом зумів він піднятись і виповзти з-під дерева. Хитаючись, з останніх сил він намагався щось вгледіти через морок. ЄІ побачив він, що до нього, тримаючи його капелюшок з польовими квітами йшла Марійка! Де ступала її нога зникав сніг і цвіли квіти. Легенько вона наділа йому на голову капелюшок, і зникла біль, зник неспокій, лише одна рана боліла в серці. І він сам токнувся її: “Марійко, чи ти коли-небудь вибачиш мені?” — “Франце, чи ж бо ти не віриш у любов мою? Чи ж бо не знаєш, що не існує такого гріха, якого б кохона не вибачила коханому!. І була вона красивіша ніж у свої краші роки, а в її очах палало вічне як світ почуття…
На другий день їх принесли в замок: тендітну, змерзлу, але живу Стефанку і старого хазяїна. І хоча видно було, що прийняв він смерть у страшних муках, лице його посміхалось, немов він просто заснув і бачить найпрекрасніший у світі сон.
***
З того часу і почали в народі Сірий Камінь називати Скелею Кохання. Старі люди кажуть, що час від часу душі Марії і Франца опускаються на нашу планету, і тоді, коли добре придивитися, можна помітити на Скелі Кохання дві постаті в сліпуче-білих шатах…
Старі благословенні часи… Але вірте мені, вони ще не пройшли. Що б вам не казали, придивіться уважно до людей, що вас оточують. Я впевнений: обов’язково знайдете пару — юнака і дівчину, що кохають один одного так, як колись кохали один одного Франц і Марія.
