Родина Марусяків продовжує віддавати шану старовинному гуцульському мистецтву життя на висоті 1300 метрів над рівнем моря. Микола, батько сімейства, його донька Люба та троє внучок разом народжують неперевершені вироби в унікальній хаті-ґражді – останній своєрідній оселі людей в Україні. Про це пише «Галицький кореспондент».

Любов до вівчарства та традиційного сиру у Миколи Марусяка була успадкована від його діда-прадіда. Проте секрет його надзвичайно смачних сирів у застосуванні ферменту зі шлунку теляти, а не стандартних заквасок. Він виготовляє бринзу, будз і вурду, знаючи, що саме цей фермент надає неповторного смаку й аромату продуктам.

Люба додає: «У кожного гуцула свій секрет у виготовленні сиру, навіть якщо рецепт однаковий. Це, як з борщем – у кожної господині власний нюанс».

У родини Марусяків сир стає частиною життя, він на столі кожного дня, крім п’ятниці – в день пісту. Молода картопля, запашне кропиво і неперевершена бринза – улюблена страва всієї родини.

Господарство родини налічує 44 вівці, п’ять корів, чотирьох телят та одного коня. Щоденно надходить близько 80 літрів молока, і це число зменшується лише з наближенням осені.

Кожен ранок розпочинається з догляду за тваринами: доїння овець, годування та випас. У вечірні години тварини повертаються самостійно, а Марусяки їх знову доять. Подібний режим із коровами, хоча Люба зазвичай бере на себе їхній догляд.

Колись ці місцевості лунали від вовків, але через людську діяльність їхня кількість суттєво зменшилася. У родини Марусяків ставалися випадки, коли вовки завдали шкоди їхній худобі.

Місцеві мешканці цінують продукцію Марусяків, проте у селі дедалі менше великих господарств через можливість заробляти за кордоном.

Микола додає: «Мені досить того, що є. Мати свого вистачає».

Туристи також знаходять смак сиру Марусяків незабутнім, але приїжджають сюди не лише заради нього. Ця столітня ґражда, схожа на фортецю, є справжнім артефактом гуцульської культури.

Ґражда складається із двох кімнат, комори та коридору, які сполучені високою зрубною огорожею. Вона є житловим та господарським комплексом, де колись водилися і люди, і тварини. Збудована у 1925 році, вона протрималася завдяки вмінню предків берегти та дбати про неї.

Кімната для туристів пронизана аутентичністю: вишиті рушники, родинні портрети, старовинна піч і ткацький верстат. Інша кімната – справжній дім для родини Марусяків. Ліжко, кухня та всі решта предметів тут також сповнені історії та вірності давнім традиціям.

Микола закликає до збереження природності та натуральності, особливо у будівництві нинішніх будинків. Він додає: «У тих сучасних оселях, де заповнюють різну «хімію», як там жити?».

Туристи завжди захоплюються тим, як ця вікова ґражда досі дивує своєю витримкою й добротністю.

Навіть у минулих століттях люди розуміли, коли краще всього рубати ліс для будівництва, уникаючи соків дерев. Саме такі знання дозволили зберегти хату-ґражду Марусяків у прекрасному стані.

У 80-х роках люди з Львова намагалися купити цю унікальну будівлю, але дід Миколи відмовив їм категорично: «Я помру, а тоді робіть собі що хочете».

Таким чином, сім’я Марусяків продовжує дбати про традиції та спадщину свого народу, втілюючи їх у виробах та унікальній хаті-ґражді, що стала свідком багатьох подій і живе своїм власним життям, як і її господарі.

Сезон туристів – з весни до осені. Влітку Марусякам найважче. Дуже багато роботи: окрім туристів, ще й догляд за худобою, доїння, заготівля сіна. Працюють навіть у неділю – бо сіно само себе не загорне. А для худоби це хліб. Взагалі коло хати завжди є повно роботи. Хіба взимку трохи вільніше – більше вдома сидиться.

Наприкінці осені закуповують і на фірі привозять усі потрібні на зиму продукти: цукор, буряки, капусту, борошно й картоплю, яка після повені 2008-го тут росте лише дуже дрібна.

«Більше худоби – більше роботи, – каже Микола. – Хай важко і не дуже прибутково, але я знаю, що сам собі ґазда – то є найголовніше».

Його вже покійна дружина любила казала: «Аби самий чай пила, але на іншого би не пішла робити – тільки на себе і на своїй землі».

Від головної дороги до Марусяків треба підійматися горами три з гаком кілометри. А гак – то ще десять кілометрів – так жартують гуцули. У дощ сюди складно дістатися, бо дорогу розмиває. А взимку і поготів. Люба щодня ходить на роботу в сільраду і вже до різної погоди звикла. Каже, на випадок зливи має ґумаки і дощовик, а коли сходить у низовину, то перевзувається. Внучки теж щодня спускаються – до школи.

«Найгірше для мене – у дощ йти корови доїти, – сміється Люба. – Оце дуже не люблю, але нікуди не дінешся – треба зробити».

«Людина до всього звикає, – додає батько. – І чим більше труднощів, тим сильніше гартується характер. Бо як багато гаразду, то це розлінює людину. Скільки в нас таких поспивалися. Робота ніколи нікому не шкодить. Скільки годен лигнути – стільки й кусай».

Від гражди до найближчих сусідів – близько кілометра. Звук повітряної тривоги сюди не долинає. Тут за вітром і за тим, як стелиться дим, визначають, коли буде дощ.

Микола каже, аби зрозуміти, що таке жити в горах, треба пожити бодай трохи в місті серед «мурів».

«То лише міським здається, що в горах багато тиші, – усміхається чоловік. – А ви дослухайтесь: коники співають, десь птаха пурхнула чи пес загавкав, корова «задзеленчала», вітер гудить, трава шурхотить та й листя ніколи тихо не росте – «попукує легонько». Коли їду у справах до Верховини чи Косова, витримую лише кілька годин – міський шум швидко вимучує. У горах теж шум, але інший – добрий для душі».

Люба каже, що до краси гір неможливо звикнути. Навіть, якщо ти тут родився і прожив життя. Гори – живі і постійно змінюються. Найгарніші – на початку осені.