Перкалаба, розташована в Українських Карпатах, є найвіддаленішим населеним пунктом в Україні та найважкодоступнішим селом в цьому регіоні. Сюди не веде жодна нормальна дорога, а щоб потрапити сюди пішки з найближчої цивілізації, потрібно витратити два повні дні.

Історія села сягає початку XVIII століття. У свої найкращі часи тут проживало близько 200 мешканців, але сьогодні ця кількість вп’ятеро зменшилася.

Навіть «Гуцулендія» не оминула стороною цю вражаючу місцину.

Михайло Будейчук, автор тревел-проєкту, відзначає: «Перкалаба – це село, яке природно викликає питання: чи є воно найбіднішим усередині Карпат чи, можливо, навіть в Україні? Подолати 50 кілометрів бездоріжжя, щоб потрапити до села, де ти знаходишся відділено від всієї цивілізації, але незважаючи на це, люди все ж виживають… В Перкалабі, можливо, найважче дістати товари з магазинів серед усіх сіл Карпат, оскільки в даний час тут проживає лише близько 40 осіб».

Історія Перкалаби пов’язана із темною епохою «соціального паразитизму» в радянському союзі. Цей термін означав «паразитичний спосіб існування за рахунок суспільства». Суворі закони радянського кримінального кодексу карали осіб, які протягом тривалого часу уникали суспільно корисної праці.

Михайло Будейчук розповідає: «У 1950-их під час радянської окупації село перетворили на колонію для «тунеядців». Це був не табір для відпочинку, а робочий табір для громадян Радянського Союзу, яких звинувачували у «соціальному паразитизмі». Тут їм звели дерев’яні хати, які стоять й донині. Поетів та громадських діячів відправляли в Сибір та Магадан, а тих, кого не вважали загрозою для Радянського Союзу, а просто лінивими, висилали сюди».

Перкалаба – не єдине віддалене село в Карпатах, де існував такий табір. Село Фальків на Буковині теж мало подібну історію. Сьогодні тут проживають нащадки тих, хто був відправлений до таких поселень у 1950-их та 1960-их роках.

Логістично Перкалаба набагато ближче до Румунії, ніж до інших сіл України. Тому для відвідиння села сьогодні потрібен дозвіл прикордонної служби.

Михайло Будейчук додає: «Найбільше вражає те, що деякі сім’ї тут живуть з дітьми, а найближча школа знаходиться за 50 кілометрів бездоріжжя».