Гора Іволово. Руїни військової частини

Руїни покинутої радянської військової частини. Недалеко від них знаходиться джерело, тому місцина часто використовуються туристами для наметового табору.

Радянська радіолокація – всевидяче «око» країни

Радіолокація – галузь науки і техніки, предметом якої є спостереження радіотехнічними методами різних об’єктів (цілей), їх виявлення, розпізнавання, вимір їх координат і похідних координат та визначення інших характеристик. Радіолокація застосовується як в цивільній авіації, так і в системах протиповітряної оборони (ППО). Вона здійснюється за допомогою пристроїв, які називаються радіолокаційними станціями або радарами. Відстань до об’єкта вимірюється за часом затримки, тобто часом випромінювання сигналу й часом реєстрації відбитого сигналу.

У вітчизняної радіолокації на просторі колишнього СРСР був блискучий старт на початку 30-х років і важкий розвиток в передвоєнні роки. Тільки Велика Вітчизняна війна остаточно переконала всіх у необхідності якнайшвидшого оснащення, перш за все, військ ППО засобами радіолокаційної боротьби. В радянські часи Розробка РЛС повинна була забезпечувати абсолютно надійне виявлення і точну пеленгацію цілей, щоб жоден ворожий літак або корабель, який увійшов в зону їх дій, не залишився непоміченим. З цією метою було розгорнуто дослідні та конструкторські роботи по створенню принципово нових РЛС і розробці способів їх застосування. Для розробки багатопланових науково-теоретичних основ радіолокації було залучено широкі кола вчених та інженерів. У вітчизняній радіолокаційній техніці наступила нова стадія розвитку, характерна тактико-технічним вдосконаленням РЛС і їх різноманітністю стосовно тактичним завданням армії і флоту. Не вдаючись в подробиці, про всі етапи та деталі розвитку радіолокації на пострадянському просторі, можна дізнатися в статті інженера М.М. Лобанова «Развитие советской радиолокационной техники».

На рубежі 1970-1980 років, зважаючи на все більш явну очевидність необмеженої ядерної війни через її катастрофічні наслідки для людства, в США і СРСР відбувається перегляд домінуючих раніше концепцій ядерної війни на користь війни із застосуванням звичайної зброї. Так, у 1982 році в США була проголошена «концепція загальної звичайної війни». Її матеріальною основою з’явилися нові види звичайної зброї: високоточні системи повітряного і наземного базування; розвідувально-ударні та вогневі комплекси підвищеної точності, дальності з високою здатністю поразки. Одним з головних заходів, спрямованих на підвищення ефективності засобів авіаційного нападу, було освоєння бойових дій на малих і гранично малих висотах, де радіолокаційне виявлення ускладнено через кривизну земної поверхні. Всі основні літаки стратегічної і тактичної авіації ймовірного противника були пристосовані для польотів на малих висотах. У зв’язку з цим перед ППО постало завдання боротьби з цілями, що летять на малих висотах.

Непохитні вартові неба

Тож в середині 70-х років, коли війська ППО Радянського Союзу стали відчувати гостру потребу в повітряних радіолокаційних засобах нижнього огляду для стеження за низьколітаючими цілями, СРСР охопило побоювання, що низьколітаючі літаки можуть легко проникати в рядянський повітряний простір. Таким чином вони могли використовувати як прикриття рельєф місцевості, наприклад, гори чи долини, ховаючись від радіолокаційного виявлення. Такий розвиток подій визначив в СРСР підвищенні вимоги при створенні РЛС станцій, які б могли забезпечити високоточну пеленгацію противника при будь-яких висотах, забезпечивши таким чином у повній мірі протиповітряну оборону країни.

Паралельно з цим виникала необхідність у відповідному розміщенні РЛС систем, а саме – апаратура радіолокаційного комплексу повинна була знаходитися якомога вище над поверхнею землі, щоб забезпечити можливість безперешкодного сканування радарами повітряного простору на гранично малих висотах. Ідеальним вирішенням цієї проблеми стало використання гористої місцевості, яка характеризувалася в Українській РСР Кримськими та Карпатськими горами. Таким чином, в Карпатах, наче гриби почали з’являтися секретні військові об’єкти. Дослідженням та вивченням одного із таких я інтенсивно зайнявся влітку 2011 року.

«Ты помнишь как всё начиналось..?»

«Ты помнишь как все начиналось, все было впервые и вновь..». За допомогою «Машини часу» ми переміщуємось в минуле – у 80-ті роки минулого століття, щоб привідкрити завісу таємничості та пролити світло на бурхливі події тодішніх часів. Будівництво на вершині гори Стій розпочалося ще навесні 1982 року. Будівництво велося одночасно на двох об’єктах: на вершині гори Стій (Стой, 1681 м) та в урочищі Іволове. Останній об’єкт був масштабнішим за перший. За планами командування протиповітряної оборони СРСР, в найкоротші терміни, тут мало вирости ціле військове високогірне містечко. Відстань між об’єктами Стій – Іволово складала 4,5 км.

Будівництво велося всіма силами. На той час з села Березники Свалявського району до урочища Іволове (Иволово)була прокладена автомобільна грунтова дорога, якою військові вантажівки через села Росош і Керецьки доставляли бетон та будматеріали на гору. Керував будівництвом інженер-будівельник Майданевич Альбін Петрович з Мукачева, згідно затвердженого проекту Міністерством Оборони СРСР. Його “правою рукою” був лейтенант Іван Фанта з села Драгово (Хустського р-ну), який закінчив на той час Ленінградську будівельну академію. Частина солдат займалася будівництвом казарми, інші будували ДОС (будинок офіцерського складу), інші бригади терміново будували котельню. Всі солдати жили в кунгах (типу вагончиків), навіть офіцери. В якості їдальні слугували довгі столи під навісом, де готувалася їжа в похідних кухнях. Однак для постійного складу роти була заздалегідь побудована дерев’яна одноповерхова казарма, напроти якої, на той час, був закладений фундамент для цегляної казарми. Розповідає сержант Валерій А. (оператор РЛС):

«В сентябре 1985 года нас неожиданно перебросили на гору Стой вместе со всеми РЛС и остальным хозяйством. Гора сразу же неприятно удивила: когда в первый раз поднимались на ЗиЛ-157 в кузове, как сейчас помню – было 10 сентября, осень, а при подъезде к расположению, пошёл снег – это был для нас шок! Расположение роты строили всеми силами бригады (обычно всех разгильдяев туда командировали со всех рот для помощи строительства), но были и стройбатовцы. Вся площадка кишела строителями, это было похоже на муравейник, ведь командование понимало, что если не успеют до снегов поднять жильё, то пойдёт всё насмарку и они обложаются по-полной».

Продукти на гору завозилися завчасно, до настання холодів та снігів. Харчі зберігали на складі в розташуванні казарм. Взимку, як правило, в раціон солдат входили сухарі, пюре з картопляного борошна, зрідка макарони і рибні консерви, чай-компот із сухофруктів… Воду для господарських потреб та кухні отримували з розтопленого снігу. Хоча було і джерельце, але знаходилося воно далеко внизу і води в ньому було мало. Розповідає Дмитро Б. (радист):

«На позицию воду доставляли в огромной бочке – летом, а зимой мы туда снег наколачивали и топили. Продукты доставлялись снизу, скорее всего из Свалявы. Паёк был высокогорный – кроме обычных продуктов входило молоко сгущённое и сухокопчённая колбаса – 25 гр. Был магазинчик – “чапок”, в нём мы покупали всякое сладкое, можно было взять и в долг, потом с зарплаты 7 рублей отдавали. Увольнительных нам не давали. Вниз спуститься было сложно – пешком долго да и не очень приятно вверх-вниз по горам бегать. Машина не всегда вниз ходила. Пару раз спускались с больными зубами, и другими болячками, но в Березниках скучно, до Свалявы – далеко. В общем сидели на горе. Иногда по осени ездили на уборку урожая».

Починаючи з 15-го липня 1985 року прохід/проїзд на гору Стій було суворо заборонено! “Точка” запрацювала! Ближче до зими, 15 листопада 1985 року, зникли всі будівельники, залишився тільки основний склад роти. До того часу солдат у роті побільшало до 40 осіб, адже виникала потреба в цілодобовому обслуговуванні кочегарки, а також дизельної станції (промислової електромережі на той час ще не було!). Згодом на горі Стій (1681 м) було започатковане чергування так званої «бойової групи».

РЛС на горі Стій – реальне життя реальних людей

Для бойового чергування на вершині гори Стій було створено дві групи/зміни: два оператори-далекоміри, два оператори-висотоміри, один кухар, двоє дизелістів, один зв’язківець і один планшетист, ну і, звичайно, старший зміни з помічником – зазвичай офіцер і прапорщик. В такому складі протягом тижня група “сиділа” на самому верху, на бойовому чергуванні: один оператор відпочивав, а другий знаходився на БЧ – бойовому чергуванні (БД – боевое дежурство). І так кожні 8 годин змінювали один одного. На той час електромережі на вершині гори Стій ще не було. Для цього на висоту 1681 м завчасно були завезені 50-тонні цистерни з дизельним пальним. Ємності з пальним знаходилися приблизно за 100 метрів від РЛС станцій, тому для заправки електрогенераторів солдатам доводилося постійно тягати каністри з рідким паливом. Адже однієї такої каністри вистачало всього на одну годину роботи генератора. Розповідає сержант Валерій А. (оператор РЛС):

«Был один случай, когда при большом тумане, парень, азербайджанец, пошёл с канистрами и не вернулся. Был сильный туман, темно и ещё и снег повалил. Он сбился с тропинки и свалился “под откос” в восточный кулуар горы. Искали его долго и перепугались что он замёрзнет, но нашли и пришлось двоим спуститься за ним так как самостоятельно он уже сам не мог подняться из-за переохлаждения».

В кінці 1985 року для бойового чергування на горі Стій (Стой) використовувалися РЛС станції: далекомір П-37 (1РЛ-139), висотомір ПРВ-17 (1РЛ141), висотомір ПРВ-19, радіолокаційний комплекс 5У75 «Перископ», станція ближнього виявлення П-19, РЛС П-140, надсекретна станція “Пароль” (1Л22, вона ж “П-22”), ну і, звичайно ж КУНГ* з дизелями біля кожній станції (*КУНГ – кузов уніфікований нульового габариту). Більшість із цих РЛС станцій були розташовані між котлованами-фундаментами на самій верхівці гори Стій.

На ті часи однією із кращих станцій в армії ППО вважалася РЛС П-37 (1РЛ139). РЛС “бачила” літаки за 250 кілометрів. Але тут, на горі, вона виявилася не такою вже й ефективною: при особливому гірському мікрокліматі, з його вічними туманами і снігопадами, на антену постійно налипало багато льоду. При утворенні такого “вітрила”, при штормовому вітрі, двигун з редукторами просто не справлявся зі своєю роботою. Крім того, для виявлення маловисотних цілей в гірських районах на фоні надзвичайно потужних віддзеркалень сигналів від гірської поверхні, також ефективно використовувалася інша станція – РЛС 5У75 «Перископ», яка утримувалася в циліндричному металевому ангарі на території військової частини. Розповідає Олексій Д. (капітан, начальник радіолокаційної станції):

«В здании командного пункта – в бункере, стояли столы, аппаратура связи, планшет, техника – все было оборудовано под пункт управления. Во втором отсеке стояла аппаратура связи, там велось также боевое дежурство. В одно время приходилось даже Новый год встречать на дежурстве. В металлических цилиндрообразных ангарах находилась РЛС техника – 5У75 РЛС «Перископ» + прицеп с аппаратурой: антенна и передающая часть РЛС комплекса. Во втором ангаре находилась дизельная электростанция ЭСД-200».

Розповідає Валерій А. (оператор дальноміру П-37): «Я был оператором дальномера – в каждую минуту нужно было выдавать азимут-дальность по каждой цели через микрофон в вышестоящий КП (батальон г. Ужгород). Так как над горой пролегали все воздушные коридоры гражданских авиалиний, то одновременно приходилось делать проводку по 5-10 целей, плюс ещё местные авиалинии Львова, плюс истребители с Мукачева, Чорткова и Коломыи… Короче, “темы для разговора в микрофон” хватало».

В/ч 27904, а точніше “51-а Окрема РадіоЛокаційна Рота” (51-ОРЛР) входила до складу ужгородського батальйону 8-ї окремої армії 28 корпусу ППО міста Львова. Військовий склад високогірної частини №27904 підпорядковувався в/ч 52352 селища Холмок, Ужгородського району. Саме сюди, до «головного русла», передавалися всі дані з боржавського командного пункту (КП). Інформація надходила за допомогою релейного зв’язку через станцію Р-140, на базі ЗиЛ-131.

Та поміж всіх існуючих на той час РЛС на горі Стій, безперечною «родзинкою» була надсекретна станція “Пароль”(1Л22). Вона працювала спільно з далекоміром П-37 і призначалася суто для впізнавання цілей “свій-чужий”. Станція була завжди зачинена і опечатана печаткою. Однак зі слів очевидців, надсекретна система часто виходила з ладу, тому більше простоювала ніж працювала. До того ж, під час грози всі РЛС комплекси в обов’язковому порядку знеструмлювались. В таких випадках, радистам, що знаходилися на бойовому чергуванні на горі, з в/ч посилали контрольні радіограми для перевірки їх пильності. Для зв’язку з “великою землею” у розпорядженні військовослужбовців був гусеничний всюдихід типу “геологічний” та артилерійський тягач АТС-59. Але дуже часто через снігові замети навіть така “супертехніка” не могла пробитися донизу в село Керецьки. Розповідає сержант Валерій А. (оператор РЛС):

«На самой верхушке горы мощнейшие порывы ветра останавливали вращение ППК (приемо-передающую кабину), а попросту – антенну радилокационной станции П-37. Мы (я и мой сменщик по станции) иногда пользовались этим – когда был ветер и было лень работать за монитором или ночью спать хотелось и был ветер, то говорил что порывы ветра останавливают антенну и нас “точку”, снимали с БД и подключали других вместо нас. Офицеров-то с нами, на горе не было, только дежурный офицер смены, а он находился под горой, в КУНГах возле недостроенного ДДС (дом дежурной смены)».

На кінець 1986 року військове містечко вже було добре розбудоване і на його території знаходилися: командний пункт (КП), дві казарми (одна з яких була двоповерхова і взірцево упорядкована), будинок офіцерського складу(ДОС на 14 квартир), магазин, котельня, лазня, транспортний парк з ангарами і гаражами. Всього особового і офіцерського складу на той час налічувалось 60-100 чоловік, на чолі з командиром-майором та замполітом-капітаном. Казарми утримувалися в зразковому порядку! Дисципліна була відмінною, хоча підтримувалася нерідко суворими заходами. Розповідає Віталій Г. (оператор РЛС):

«Дициплина была отменная, хотя поддерживалась нередко очень крутыми мерами. Так, однажды для устрашения казарменных курильщиков было применено коллективное наказание – похороны окурка. Найденный в казарме ошмёток сигареты был торжественно водружен на носилки и всем солдатским коллективом в порядке марш-броска вверх по заснеженным горным склонам переправлен довольно далеко на погребение. Мы бежали, чередуясь у носилок и изнемогая от усталости, зато как весело было скользить по обледенелым сугробам назад».

Всі приміщення військової частини обігрівала котельня на рідкому паливі. Операторами котельних установок працювали жінки офіцерів і прапорщиків. В приміщеннях було дуже чисто й акуратно, на підвіконнях росли квіти. Поруч знаходилася електрична підстанція (щитова), яка була повністю автоматизована. Від цієї щитової з села Березники йшла на гору високовольтна підземна лінія, яка високовольтним кабелем заживлювала техніку на позиції (г.Стій) та будинок для бойового чергування (БД – боевое дежурство). Варто зауважити, що для прокладення електромережі використовувався високовольтний кабель з особливою конструкцією всередині. Зазвичай силові кабелі містять в собі мастило, тобто – оливонаповнені. Всередині ж кабелю, що використовувався на “Боржавській РЛС” були розміщені так звані “перепонки”, для того, щоб змащувальна олія не стікала по кабелю, а утримувалась в ньому рівномірно. Адже кабель до об’єкту прокладали під нахилом, вздовж стрімкого схилу гори. За декілька сот метрів до вершини знаходився будиночок ДДС (дом дежурного состава), де жили рядові оператори станцій, водій тягача, кухар і прапорщик/лейтенант, який за всіма ними наглядав. Загалом – чоловік десять. Розповідають Валерій А. і Віталій Г. (оператори РЛС):

«Возле ДДС (дом дежурной смены) располагались КУНГи дежурной смены БД (боевое дежурство). Их тогда было там 6 штук: один длинный, типа вагона; для кухни-столовой; три штуки для личного состава – по четыре двухъярусных кроватей в каждом; один для дежурных офицеров; один для штаба и два КУНГа с дизелями. Напротив КУНГов стояла радиорелейка Р-140 на базе ЗиЛ-131. Условия службы были непростыми. Самый благодатный сезон – лето, когда тепло, дышалосья легко и много черники. Весной и осенью – пронизывающие ветра, туманы. Зимой – жутко много снега, ураганы, заносы, непроходимость дорог, иногда даже для тягачей-гэтээсок, служивших единственным средством перемещения».

В кінці літа 1986-го року на горі Стій було встановлено три білосніжних куполи – РПУ (раідопрозоре укриття), які зовні нагадували космічні об’єкти. Ці багатошарові конструкції із радіопрозорої склотканини виготовлялися з різних сполучень армуючих матеріалів, єднальних смол і наповнювачів, що забезпечувало надійність їх використання в складних метеоумовах. Монтаж та встановлення білих куль (РПУ) проводив військовий інженер Нікишин Микола Філіпович. Монтаж стаціонарних РЛС станцій на Стою відбувався безпосередньо під захисними куполами. Тобто спочатку на позицію встановлювали техніку, після чого проводився монтаж кулеподібного радіопрозорого укриття. Під найбільшим куполом знаходився дальномір, у двох інших – висотоміри. Під фундаментом куполів, де були розташовані РЛС станції, знаходилися підземні коридори – вентиляційно-охолоджувальні шахти.

Однак того ж року, майже одразу після встановлення куполів, їх було знищено безжальним карпатським вітром. До настання холодів монтажники не встигли закріпити кулеподібну конструкцію і вітер скинув куполи з бетонної основи наче іграшкові м’ячики. Для ремонту куполів (РПУ) на гору Стій були одразу відряджені спеціальні кран-машини. Але після закінчення всіх робіт техніці довелося зимувати на маківці найвищої вершини Боржавського хребта. Через снігові замети-кучугури потужні машини були не в змозі самостійно дістатися донизу в урочище Іволово. Тільки навесні, в березні місяці наступного року, техніка була визволена зі сніжного полону.

Життя на маківці гори Стій було справді суворими випробуваннями для солдат. Ураганні вітри, що намагалися збити людину з ніг у прірву та люті холоди, трималися на боржавському високогір’ї більше півроку. До того ж, із-за штормового вітру, постійно нищились куполи (РПУ). Для їх перманентного ремонту була задіяна висококваліфікована бригада монтажників із центральної Росії, яка не встигала лагодити ці велетенські кулі, причому іноді з великим ризиком для свого життя. Всі ці ремонтні роботи коштували величезних грошей. Однак без куполів – ніяк, вони були необхідні для механічного захисту радарів від вітру, снігу та обледеніння. Розповідає Віталій Г. (оператор радіолокаційної станції):

«Ветер вертел обнажённые антенны как игрушечные, а однажды сорвал дверь одной из станций и набил в неё снегу, нанеся немалый материальный урон. Для полноты впечатлений можно было лицезреть остов свалившегося когда-то с горы тягача – в назидание тем, кто смеет бросать вызов природе – и слушать удалённый вой волков зимой».

Відтак у зв’язку зі складними гірськими метеоумовами «точка» часто не працювала. Але особливої цінності цей об’єкт собою не представляв… Набагато ефективніше використовувалася радіолокаційна станція на горі Томнатик, більше відомий в народі як «Памір» (Томнатикул). В один час начальнику боржавської РЛС Олексію Дружиніну довелося навіть побувати на горі Томнатик, щоб перейняти досвід щодо розгортання радіолокаційної техніки. В цьому йому допомагав старшина роти Володимир Чередниченко, який 29 років відслужив на горі Томнатик. Крім того, між горою Томнатик і горю Стій був певний взаємозв’язок: в одному із куполів на горі Стой знаходилась радіолокаційна станція «РЛС П-40», аналогічна РЛС була також розміщена на горі Томнатик (1565 м). Ці системи мали працювати в парі «Боржава-Буковина». Але «РЛС П-40» на Томнатику так і не запрацювала. Через технічну несправність аналогічної станції на горі Стій «контакт» з «Паміром» не відбувся…

За мить до розпаду «радянської імперії»

Життя на горі Стій ніби набувало розквіту. Паралельно у військових підрозділах велася цілодобова вартова служба, політпросвіта, ніби все “як годиться”. Але разом з тим, відчувалося, що радянська система йде під укіс. Поступово зростала загальна байдужість, занепадництво. Особливо це стало проявлятися в кінці 1988 року. Яскравий епізод – “вбивство корови” в червні 1989 року. На той час, на боржавських полонинах, паслося багато рогатої худоби, яка належала місцевим колгоспам. В одну із колгоспних корів була випущена черга з автомату одним із мешканців будиночка «РЛС-ників». Туша була розділена і захована для вживання. Але колгосп вчасно схаменувся, – і порушники соціалістичної законності були оперативно виведені на чисту воду.

За словами колишніх військових, які провели не один рік на горі Стій, весь цей величезний, дорогоцінний і величний комплекс, що гордо здіймався над Боржавою, був, в більшій мірі, всього лише камуфляжем, “горою, яка, народжувала мишей”. На почтку 90-х років всього три людини мали якесь відношення до реального стеження за цілями. Але навіть це, відверто кажучи, нікому не було потрібно, ніким реально не контролювалося і ніяких корисних для оборонних цілей результатів ніколи не мало і не могло мати. 99% офіцерів навіть носа не показували на вершині гори Стій, а “жили і трудилися” на рівні казарм, відпрацьовували на КП щось своє, морочили голову солдатам, а, загалом, жили в своє задоволення. Поки не прийшов кінець їхньому «щастю» і наддорога «крамничка» закрилася. Тим не менш, реальна робота велася, але до стеження за повітряними цілями вона мала дуже умовне відношення. Зі слів одного із операторів РЛС:

«Если какая-то информация и была, то стоила она 2 копейки в базарный день, а что там офицеры придумывали и сочиняли для вышестоящего начальства – об этом, как поётся в современной украинской песне, “вже ніколи не здогадається ніхто”.

Як уже згадувалося, постійно ламалися куполи (РПУ) і їх постійно лагодили. Постійно запускалися і прогрівалися РЛС станції, постійно перевірялася їх працездатність. Все це робилося у розрахунку на майбутнє, яке, як виявилося, не настало… Основна ж робота була пов’язана з побутом самих солдат і офіцерів. Наприклад, будівництво нової казарми забрало левову частку зусиль тих, хто був покликаний займатися справами “небесними”. Солдати героїчно довбли кам’яний грунт киркою, замішували бетон, ретельно шліфували кахель. В результаті вийшла розкішна казарма, але що від неї залишилося, можна побачити на фотографіях, – коридори Рейстагу після його штурму, напевно, виглядали краще…

Ой на горі, на високій…

У 1993 році під велетеньскими білими куполами (РПУ) ще знаходилася техніка в повній бойовій готовності! Військову службу на Стою остаточно припинили нести у жовтні 1995 року, хоча варто зазначити, що з 1994 року об‘єкти почали інтенсивно руйнувати. Величні білі куполи (РПУ) були повністю розібрані в кінці 1999 року. На сьогоднішній день їх уламки вітер розкидав по найближчих схилах найвищої вершини Боржавського хребта. Здалеку ці білі шматки з радіопрозорого матеріалу нагадують клаптики снігу, які не тануть навіть у найспекотніший день. Хоча асоціативно це більше схоже на пошматовані аркуші паперу, на яких була написана історія людських доль. І скласти ці дрібні шматочки докупи, в єдиний пазл, вряд чи вже комусь вдасться. Сьогодні про РЛС на горі Стій нагадують тільки пожовклі від часу світлини, дивлячись на які в пам’яті оживають спогади про тих, хто беззаперечно творив історію “Боржавської РЛС”.

За матеріалами: Ігор Меліка (http://igormelika.com.ua/)